Анатолій Миколайович Чипенко

Анатолій Миколайович Чипенко народився в селі Диканька. За походженням – з сім'ї трудової інтелігенції. Мати – вчителька, батько – агроном.

Закінчив 8 класів Диканської середньої школи, Полтавський технікум м'ясної промисловості.

У 1978 році закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут.

Працював економістом, головним бухгалтером відділу культури. Нині – фахівець контрольно – ревізійної справи.

Римувати почав з дитинства. З юних років – учасник драматичних колективів в драмгуртку Диканського РБК. Анатолій Миколайович сьогодні – активний учасник художньої самодіяльності, це він являв собою землякам безсмертні образи М.В.Гоголя і Панька Рудого.

Анатолій Миколайович – патріот свого краю, він – автор Гімну Диканьки.

Особливо блискуче вдаються йому гуморески.

На його тексти місцеві композитори пишуть музику. Пісні автора прості і щирі.

А.М.Чипенко – член літературного об'єднання "Червона калина", яке діє при редакції районної газети "Трудова слава".

Закоханий ревізор

(гумореска від Панька Рудого) Що за штука то – любов
З мріями й надіями!
До бухгалтерші зайшов
Ревізор "замріяний".
Повечеряли – як слід.
Вже й питання вивчене:
Він – далеко ще не дід,
Вона – вже не дівчина.
Ніжно він її обняв
За розкішну талію
І негайно ж розпочав
Свою хитру "арію":
В тебе очі – голубі,
Вустонька – червоні,
Плаття й ліфчик на тобі –
В модному фасоні.
Ну а ніжки – просто рай!
Це мені й не снилось!
А вона йому: - Стривай!
Поясни на милість –
Чи ти хочеш учинить
Певну "провокацію",
Чи проводиш в дану мить
Інвентаризацію?!?
Все, що треба, встигли ми
Вже порахувати.
Якщо хочеш – то візьми!
Нащо ж мудрувати?

Таке воно – життя собаче! (байка)

- Живеться ж Рексові! – Рябко зітхає з буди, -
Він – у покоях, я – все на цепу,
Він – під столом, де бенкетують Люди,
А я помиї їм та лиш сопу! За що ж йому така велика шана?
Бо прислужитись вміє як ніде –
Завжди розвеселить гостей і пана,
Ще й на коліна голову кладе. Лизне у руку їх а чи – у пику,
Об зад потреться чи то – об перед...
Пошану має він за це велику.
Для нього – не життя, а просто мед! Він робить "фас", тримає стійку строго,
Чи ще що забажають паничі.
А я, дурний, лиш гавкаю на того,
Хто крадеться в комору уночі. А це колись господаря хмільного
В нічній пітьмі впізнати не зумів
Та й загарчав спереляку на нього,
А він мені ланцюг укоротив! Тепер вже я й до миски не дістану –
З досади серце ледь не розірве.
Життя собаче – не для всіх погане:
Хто підлизатись вміє – той ЖИВЕ!

***

А я і сам, признатися, не знаю,
Тож голову ламаю що не день:
Чому ж бо те, про що Рябко зітхає,
Трапляється в житті поміж людей?!
"О люди, люди – небораки,
Ви ж таки люди – не собаки!"