Іван Якович Нечитайло

Іван Якович Нечитайло, письменник, поет. Народився 18 червня 1935року в с.Огирівка Велико - Багачанського району Полтавської області в сім'ї селянина-колгоспника. У 1954 році закінчив Білоцерківську середню школу.

Працював у колгоспі, редакції Велико - Багачанської районної газети "Ленінський шлях".

В 1965 р. закінчив Київський державний університет ім. ТГ. Шевченка.

Іван Якович багато літ працював у пресі - у Великій Багачці, Миргороді, Решетилівці, в Шишаках – на посту головного редактора районної газети. З 1964року зустрічався з П.Г.Тичиною, Олександром Корнійчуком, довго листувався з Тичиною.

З 1964 року І.Я. Нечитайло поселився в мальовничому селі Михайлівка на Диканщині. З 1995 року Іван Якович на пенсії.

Член Національної спілки письменників України. В творчому доробку письменника - збірки творів "Важкі борозни" (1935р), "Поміж крутих берегів" (2000р.), "Жайворонкове небо"(1996р.), "Далекі спалахи"(2001р.), "Крутосхили" (1990р.), "Михайлівське надвечір'я" 2005 рік ).

Його перу належить віршована повість "Вічно молода Марія", (2002рік), присвячена до 140 - річчя від дня народження славної землячки - художниці Марії Башкирцевої.

Іван Якович володіє не тільки прозовим, а й поетичним даром, старається розібратися в людських взаємовідносинах, в людях цінує щирість, порядність - це проглядається з сторінок його творів.

Твори письменника є в Диканській районній бібліотеці.

Перші книги письменника

Сучасні видання

В 2007 році вийшла з друку книга Івана Нечитайла "А життя дається раз..." У цій книзі вміщено твори різних років і на різні теми. Слово про автора написав кандидат філологічних наук, літературознавець Анатолій Дяченко.

Весна в селі

Прийшла весна-пора натхнення,
Пора буяння і життя,
Пора якогось незбагненна,
Пора краси і набуття.

Оце писати б та писати,
Тішитись звучністю октава
І до нестямності кохати,
Купатись в квітті свіжих трав.

Але в селі тепер роботи,
Що й розумом не осягти.
Натрудишся за день до поту
й спішиш, щоб швидше прилягти.

Бува, що каюся і злюся,
Що жить лишився у селі.
Хоч праці я і не боюся,
Та часто ниють мозолі.

Сидів би десь оце у місті,
Мав час, не думав про грядки,
Писав би руки мав би чисті,
Гуляв би в парках залюбки.

А втім, про що тоді писав би,
Думки висловлював чиї?
Чи знав би, як кумкочуть жаби
Чи тнуть "колінця" солов'їв?

Чи відав, як росте цибуля,
Чи вмів робить щось до пуття?
Не знаю, чи й поетом був я,
Якби не знав сільське життя?

Якби не вмів тримать лопату.
Не знав, як пахне свіжий грунт?
Весна... Роботи так багато...
Та і солодкий все ж цей труд.

Ні, не шкодую, що в селі я, -
Хай менше трохи напишу,
Та справжньо написать зумію
І в правді вже не погрішу.

Ой, нелегке життя селянське, -
Не до розваг тут й не до сну.
Та помінять його на "панське",
Це значить - втратити весту.

Україні

Ой ти, мамо-Україно,
Рідна моя нене,
Твоя мова солов'їна -
Це життя для мене.

Скільки ніг тебе топтало
чужаків-забродів,-
Їх манило твоє сало
і ліси, і води.

Скільки крові пролилося
Н твоїй землиці,
Що від неї аж колосся
Стало багряниться.

Та ніколи голови ти
Не хилила долу
І уміла захистити
Своє щастя-долю.

Я годжусь тобою, нене,
Мій козацький краю,
Бо дорожчого для мене
В світі цім немає.

Час схаменутися

Хтось тужить, голосить, хтось плаче,
Я ж кричу, захлинаючись,
Від того, що чую і бачу,
Як довкіл все існує, конаючи.

Нам стає усе важче дихать,
Воду пити з річки на можемо...
Ми шукаємо в темряві вихід,
Цивілізацією стриножені.

Один одному дорікаєм,
Що зневажили екологію,
І водночас нову шукаєм
Душугубних дій технологію.

Ріки дамбами стискуєм в зашморг,
Все чманіє вже від радіації...
Ну скажіть мені, за що
Над природою чиним ці акції?

Я не проти звершень науки,
Але тих, які б нам не шкодили,
я за те, щоб майбутні внуки
Народжувались від природи лиш.

Чи не час би уже схаменутися,-
Стоїмо ж ми над згубно вирвою!
Дайте сонцю по-справжньому усміхнутись,
Дайте пташці злетіти до вирію!

Дайте дереву вільно дихать,
Рибам пити воду без хімії!..
Не шукайте в темряві вихід,
Треба темряву геть розвіювать.

Хтось тужить, голосить, хтось плаче,
Я ж кричу, захлинаюсись,
Бо не хочу ні чуть, ні бачить,
Як довкіл все існує, конаючи.

Лежав на асфальті собака

Лежав на асфальті собака,
Мирненько дрімав на осонні...
Хтось вигнав, напевне, бідаху,
Которше: собака - бездомний.

Ішов здоровань тротуаром,
Десь сажень - не менше у спині,
Й ні з сього, ні з того ногою
Штурхнув безневинну тварину.

Завив той, заскімлив із ляку,
А може - що ранили душу,
Відскочив, присів він, провини
Своєї ніяк не збагнувши.

Байдуже проходили люди,
Хіба що поглянувши скоса.
Ну що їм оте скавуління,-
Воно ж не щипає за носа.

І лиш одна жінка старенька
Пішла, приласкала небогу.
І їй він відразу довіривсь,
Став лизькать і руки, і ноги.

А потім так віддано, щиро
Дивився услід цій людині.
З очей його капали сльози
І схлюпував стогін з грудини.

Прилетів лелека

Із країн далеких,
Із-за океану
Прилетів лелека
Знову в край коханий.

І дихнулось птаху
Веселіше наче, -
Ось уже на даху
Рідний дім побачив.

А довкола – луки,
Голубі озерця...
Як після розлуки
Вони гріють серце.

Радісно полину
На простори клекіт...
Це на Україну
Прилетів лелека.